Від часу нашого знайомства мені часто доводилося спостерігати за Василем зблизька: у матчах, на тренуваннях, поза футболом. І завжди імпонувала його серйозність у всьому тому, що стосується улюбленої справи – футболу. Передусім – це реальна оцінка можливостей, певна твердість, навіть категоричність у судженнях, з якою однаково важко як сперечатись, так і не погоджуватися. Такий він не лише у житті футбольному. Нам і раніше доводилося спілкуватися, як то кажуть, під диктофон і щоразу подібні діалоги були достоту ґрунтовними і відвертими. Відрадно, що знайшов у Василеві цікавого співрозмовника, причому не менш яскравого оповідача, аніж він є футболістом… - Розпочнемо традиційно – від витоків. З чого для тебе розпочалося знайомство з грою мільйонів? - Напевно з любові до м’яча, з дитячих баталій у рідному Підліссі. Згодом їх замінили заняття у Тисменицькій ДЮСШ у тренера Віктора Франковича Рудницького. Потім нетривалий час тренувався під орудою Миколи Семеновича Пристая в ДЮСШ «Прикарпаття». Грати починав у дорослій та юнацькій командах рідного села, а з 1997-го вже захищав кольори івано-франківської «Корони». За рік опинився у «Прикарпатті-2», яке на ту пору ще виступало в обласних змаганнях. Щоправда той період виявився нетривалим, як і наступний мій вояж у Коломию. Помандрувавши командами, я повернувся у «Корону», а вже звідти Юрій Йосипович Шулятицький запросив мене до «Чорногори». - До речі, про «Чорногору» існували різні думки, часом навіть діаметрально протилежні… - У цього колективу направду була нелегка доля, в тому числі і турнірна. Щоб там не говорили, але саме ця муніципальна команда стала справжньою школою для молодих талановитих виконавців обласного футболу. І нехай не всі із них розкрилися у повній мірі, не всім вдалося сягнути футбольних висот, але й гордитися чорного рівцям є ким – Ігор Худоб’як, Петро Ковальчук, Ярослав Годзюр сьогодні захищають кольори клубів футбольної еліти, причому не лише вітчизняних. Попри важке становище та команда гідно протистояла колективам, котрі перевершували «Чорногору» в матеріально-технічному і фінансовому забезпеченні, а за кадровим потенціалом – і поготів. Але частенько нам вдавалося перемагати такі благополучні команди з Чернівців, Тернополя, відбирати очки у київських дублерів «Оболоні», «Борисфена», іноді псувати настрій лідерам перегонів. А у протистояннях із молодою зміною столичних динамівців взагалі мали найкращі показники. Незважаючи на нелегкі умови роботи, хронічне безгрошів’я, інші негаразди, я з особливою теплотою згадую чотири роки проведені в «Чорногорі». Там завжди була доброзичлива атмосфера. Нехай у нас не було таких умов як у інших клубах, але вважаю, що саме це нас і загартовувало. Ми поволі ставали колективом. В останній сезон у нас почав формуватися сильний за потенціалом ігровий ансамбль. Команда мала сягнути вищих позицій, аніж у чільній десятці. Комусь не вистачило терпіння, далекоглядності, і якщо хочете, глузду, і на команді поставили хрест. Хоча трохи згодом чорного рівці склали основу «Спартака», але з приходом до Франківська Хмельницького «рятувального» десанту місцеві остаточно розбіглися по обласних командах. Прикро… І досі вважаю, що тодішнім молодим футболістам ще зарано було грати на аматорському рівні. Футбольна доля розкидала нас, але і сьогодні чорногорівці успішно грають в обласних змаганнях. Значить хлопці тієї команди чогось-таки варті. - Не жалкуєш, що не вдалося в повній мірі проявити себе у професійному футболі? - Шкода, звичайно. «Чорногора» - це якраз був саме той шанс. В тій не аматорській другій лізі клуби демонстрували серйозний футбол. Ми грали проти майстерних виконавців, сильних команд і самі у них вчилися. Особисто я також. Звісно, хотілося проявити себе в таких колективах, нехай і не з когорти лідерів, але командах дещо вищого рівня. Проте, сталося так, як сталося. Кажуть, все, що не робиться – на краще. - Невже не було пропозицій з інших команд? - Хоча не так багато, але запрошення все ж були. Але у ті команди, в які мене кликали, я з різних причин переходити не хотів. Тож влітку 2006-го, коли стало відомо, що професійна друголігова «Чорногора» припиняє існування, а наставникам тогочасного івано-франківського «Спартака» я не підходжу, Ігор Михайлович Гогіль запропонував мені продовжити виступи в ямщицькому «Цементнику». Ретельно зваживши всі пропозиції тепер вже обласного рівня, яких не бракувало, я погодився. І з вибором не помилився. - Футбол обласного рівня суттєво різнився? - Як не дивно, якість крайового футболу залишається доволі пристойною. Окремі друголігові профі-колективи, що змагалися разом з «Чорногорою», у західній зоні часом виглядали слабше тодішніх і теперішніх обласних суперників. То ж рівень футболу мене анітрохи не розчарував. Та й матеріальна база команд з роками значно покращилася. Наша «Чорногора» могла лише мріяти про умови, які були створені тоді у «Тепловику», Гвіздці, Тужилові. Це потім до них додалися «Цементник», яремчанські «Карпати», одноклубники з Печеніжина, Коломиї. - Ти провів у Ямниці три сезони. Який із них запам’ятався найбільше? - Коли рахувати число здобутих трофеїв та нагород, то, безумовно, рік 2006, як мовиться, був поза конкуренцією. Проте в плані продемонстрованої гри я залишився собою незадоволений. Сезон наступний видався більш вдалим - пішла гра, були забиті м’ячі, але командні здобутки виявилися скромнішими. Зараз згадую не стільки приємні миті тріумфу 2006 року, як прикрі осічки наступних сезонів. І наші протистояння з яремчанцями, які тоді стали звичними і як правило отримували статус «матчів сезону». У нас тоді була просто-таки атомна команда – Савицький, Шпирка, Русановський, Салій, Хома, Редушко, Шайбан, Вікарюк, Володимир та Віталій Ларіни, сам Ігор Гогіль попервах ще виходив на поле… Попри все у 2007-2008 р.р. ми повинні були виступити краще. - Відносні невдачі ямничан двох останніх років стали причиною сходу «Цементника» з обласного чемпіонату? - Важко відповісти однозначно навіть зараз. До того ж достеменно мені мало що відомо. Але, гадаю, першопричини були не в цьому. - Опісля був «Тепловик»… - Пристав на запрошення Миколи Васильків. Та і «Тепловик» - стабільна команда, яка постійно перебувала у стані лідерів. Від цього альянсу, вважаю, виграли обидві сторони – і я, і «тепловики». У мене були хороші партнери, вистачало позитивних моментів хотілося ще на додачу щось виграти. Обласний кубок знову здобути не вдалося, а від других – третіх місць особливого драйву вже не відчував – це вже не показник рівня області. Як влучно сказав колись один із моїх одноклубників: «Ні, ти не здобув друге місце, а програв перше!». - Тому ти залишив команду? - Ні. І найцікавіше, що причиною цього був не футбол. Чомусь (і для мене це також загадка) я не підходив не головному тренеру, а чимось не влаштовував керівництво клубу. - Втім, безробітним залишався недовго. Твоя поява в стані галицької команди стала до певної міри несподіванкою. - Не лукавитиму, пропозицій вистачало, причому досить привабливих. Але відмовити Володимиру Васильовичу Магалю я не зміг. Він мій давній хороший знайомий. До того ж запрошуючи мене він виявився дуже наполегливим. В Галичі саме створювалася молода команда, захотілося допомогти та і для мене це був ще один виклик. Два минулі сезоні у складі «вапнярів» довели правильність того мого рішення. У нас зараз перспективний колектив, у якого за сприятливих обставин хороші турнірні перспективи і майбутнє. За цей час, галичани істотно додали у грі. В цьому сезоні ми майже нікому не поступилися за грою. Може були окремі провальні матчі. Ледь не вибили з Кубка області коломиян. Позитивна атмосфера у колективі, яка нагадує ямщицький період у кар’єрі, десь є запорукою наших успіхів. Нехай наразі локальних, але з часом… Та і з тренерами галичанам неабияк поталанило. Підвалини сьогоднішніх успіхів заклав ще Микола Пристай – істинний фахівець своєї справи. Його зусилля нині по розбудові команди продовжує Валентин Москвін. Він тренер хоча й молодий, але колосальний кравецький досвід, робота з молоддю дозволяють Валентину Артуровичу все гучніше заявляти про себе як про хорошого наставника. Москвін – позитивна людина і позитивний тренер. - Бачу, тобі таланило на наставників - Вважаю, що так. Найголовніше для мене, та й для кожного футболіста, це коли тренер довіряє гравцеві. Більшість наставників, у яких я грав, мені довіряли, а це спонукало до хорошої гри, часом навіть окриляло. Пригадую свої перші ігри за Ямницю. У мене багато що не виходило, але незважаючи на провали, невдачі Ігор Гогіль продовжував мене ставити. І згодом все налагодилося. - Зі зміною команд твої функції на полі, ігрова позиція суттєво змінювалися? - Не надто. В «Цементнику» строгого поділу не було. Я міг грати на позиції опорника і під нападником. В «Тепловику» васильків бачив мене переважно опорником. На цій позиції більшість ігор провів і в Галичі. - Як для свого амплуа ти достатньо забиваєш. Звідки це? - В усі роки мені траплялися хороші партнери. Голи – це і їх заслуга, плоди зусиль усієї команди. Вражати ворота суперників мені подобалося завжди. Я із тих півзахисників, які більше тяжіють до атакувальних дій. Та все ж голи для мене не самоціль. Найголовніше, щоб завдячуючи їм перемагала команда. - Які із них вважали найпам’ятнішими? - Рівненському «Вересу» та «Динамо-2» ще у чорногорівські часи, згодом «Факелу-2», «Нептуну». З останніх виділю гол у домашній кубковій грі галичан проти коломийських «Карпат». Кращими завжди вважав переможні голи. - Голи зі штрафних стали твоїм фірмовим знаком… - Так склалося, що ще з юнацьких років почав тренувати цей елемент гри. З часом, коли почали народжуватися перші такі голи, якось особливо почав ставитися до виконання штрафних, ретельніше. Було у кого й повчитися, приміром у Ігоря Гогіля… Зі штрафних завжди вражати ціль цікавіше, приємніше, хоча і важче. - Тобі за тридцять. Скільки ще плануєш грати? - Допоки буду потрібен команді. Фізично я сьогодні у повному порядку. Ось допоможу галичанам виграти якийсь важливий трофей… А у майбутні успіхи своєї нинішньої команди я вірю. Сам же постараюся бути корисним: ще заб’ю кілька голів,віддам кілька передач, покладу кілька штрафних…
22 січня Василь Царук відзначав свій черговий День народження. Хочеться побажати йому всього найкращого – людського і професійного, міцного здоров’я, щастя, благополуччя, прихильності долі. Зичимо життєвого та ігрового довголіття, підкорення нових футбольних вершин.
